Розділ 2

« Мені потрібно йти, не могли б ви залишитися з Ноєм? Я не знаю, як довго я пробуду там, — кажу я розсіяно, беручи свою сумочку.

« Звичайно. Я буду там, як тільки зможу запросити мою маму, щоб вона посиділа з ним», – відповідає Роуен, але це заглушає дзвін у моїх вухах.

Нічого особливого не відзначається, коли я прощаюся з сином і йду. Я сідаю в машину і починаю їхати до лікарні. Мій розум повністю загубився в пам'яті.

У дитинстві, можна сказати, я був емоційно знехтуваний. Я була дитиною, про яку ніхто з моїх батьків не піклувався. Батьковою улюбленицею була моя старша сестра Емма. Раніше він називав її своєю дівчинкою. Його принцеса. Улюбленцем матері був мій старший брат Тревіс. Він був її красивим хлопцем. Я не був улюбленим. Я була просто Авою.

Я завжди почувався непотрібним. Невітається. Не тільки з моїми батьками, а й з братами і сестрами. Незалежно від того, що я намагався робити, хороші оцінки, спорт, шкільні гуртки. Я завжди залишався осторонь. Я завжди відчував себе незнайомцем. Ніколи не був частиною великої щасливої родини.

Після того, що сталося дев’ять років тому, ті маленькі стосунки, які я мав із сім’єю, перестали існувати. Тревіс рідко зі мною розмовляв, і вони з батьком пішли б на все, щоб відверто зневажити мене. Мати нічим не відрізнялася. Вона розмовляла зі мною або телефонувала лише тоді, коли мала сказати мені щось важливе. З моєю сестрою був зовсім інший випадок. Ми не бачилися і не спілкувалися дев'ять років. Останніми словами, які вона мені сказала, були те, що я для неї мертвий. Що в неї більше не було сестри.

Тепер я тут. Я їду до лікарні, бо батька поранено, і я відчуваю лише оніміння. Незважаючи на все, що сталося. Хіба я не повинен відчувати щось більше? Може печаль?

Що ти повинен відчувати, коли тобі кажуть, що батько, який уникав тебе все життя, лежить у ліжку з кульовим пораненням? Як я маю реагувати? І це дивно, що я нічого не відчуваю?

Вся дорога до лікарні – це рефлексія . Як я думаю про своє дитинство і навіть частину свого дорослого життя. Біль і біль все ще присутні. Я не думаю, що біль відторгнення моєї власної родини коли-небудь зникне.

Ось хто я. Відкинута жінка. Спочатку сім'єю, потім чоловіком і законами. Єдиний, хто приймає мене і любить таким, який я є, це Ной.

До лікарні добиратися недовго. У нас була одна головна велика лікарня в цьому місті, і я просто знав, що там мій батько.

Паркую машину, виходжу. Прохолодне вечірнє повітря куйовдить моє волосся. Я роблю глибокий вдих і розправляю плече, перш ніж зайти в будівлю.

« Я шукаю Джеймса Шарпа, я вважаю, що його привезли через вогнепальне поранення», — кажу я портьє, коли підходжу до стійки реєстрації.

« Є стосунки?» питає вона.

« Він мій батько»

Вона киває головою. «Дайте мені хвилину». Вона робить паузу, поки друкує на комп’ютері. «Так, він у реанімації, готується до операції. Просто йдіть прямо вперед, у кінці ви побачите запасні двері. Там знайдеш свою родину»

« Дякую»

Я обертаюся і виконую її вказівки. Моє серце б'ється з кожним кроком.

' З ним все буде добре. Він скоро одужає і повернеться до старого, — шепочу я собі.

Незважаючи на наші розбіжності, я хотів, щоб він був добре. Можливо, ми з ним не маємо стосунків, але він любить Ноя, і це все, про що я можу побажати.

Штовхаю двері й входжу. Я одразу помічаю маму та Тревіса на стільці для очікування. Я навчаю свої риси і підходжу до них.

« Мамо, Тревіс», — кажу я, щоб привітатися.

Вони обоє дивляться на мене. У матері від плачу налиті кров'ю очі, а синій сарафан у крові. Очі Тревіса сухі, але ви все одно бачите, як сильно це впливає на нього. Він намагався зберегти це разом заради матері.

Я сідаю біля неї. «Що трапилося і як він почувається?»

Питання викликає про свіжі сльози.

« В нього двічі вистрелили, коли він повертався з магазину, прямо біля нашого будинку. Я одразу викликала швидку, і ми його привезли сюди. Лікарі кажуть, що одна куля пробила йому легені, а інша нирку. Готують його до операції», — перехоплює її голос наприкінці.

Я киваю головою. Я хочу її втішити. Щоб обійняти її, але я не думаю, що мій дотик буде прийнятий.

« Не хвилюйся. Батько - найсильніший чоловік, якого я знаю. З ним все буде гаразд», – намагаюся заспокоїти її.

Вона нічого не каже. Просто продовжує плакати.

Через кілька хвилин вони виводять батька. Він одягнений у лікарняний халат і лежить на лікарняному ліжку. Тревіс і мати негайно встають і кидаються до нього.

Я залишаюся сидіти. Я майже впевнений, що моє обличчя — останнє, що він хоче бачити. Він би волів, щоб це було Емми.

Дивлюсь, як мама над ним плаче. Він слабко витирає її сльози, але вони продовжують капати. Він щось каже Тревісу, і Тревіс киває. На його обличчі відбилася рішучість. Перед тим як його забрати, я бачу, як він передає мамі щось схоже на папірець. Від цього по її обличчю течуть свіжі сльози.

Вона цілує його, і вони відвозять його. Мати й Тревіс повертаються й сідають на свої місця. Ми не розмовляємо, коли починаємо довго чекати.

Я встаю, крокую, сідаю назад. Я даю всім каву. З кожною хвилиною я все більше тривожуся, як і решта. Через дві з половиною години в приймальню приходить лікар.

З похмурого виразу його обличчя я просто знаю, що батько не встиг. Мама відчуває те саме, бо починає гикати.

« У нього зупинилося серце, ми робили все, що могли, але врятувати його не вдалося. Мені прикро за вашу втрату», — каже він.

Звук, що рветься з маминих губ, тваринний. Сповнений болю і смутку. Тревіс ловить її перед тим, як вона впала, і вони обидва падають на підлогу. Обоє плачуть від втрати.

Батько помер, і я знала, що це означає, що Еммі доведеться повернутися.