Розділ 2 Громадська прислужниця

POV Амелії

Я проводив кожен день після смерті мого батька в нестерпному болю.

— Будь ласка! Я відчайдушно ридаю, коли воїн Кігтя Грому б'є батогом по моїй шкірі.

Я ледве реєструю це відчуття в цей момент, я настільки звик до цього. Вони невпинно били мене кожного дня, відколи моє весілля пішло так жахливо. Зараз моя шкіра складається з маленьких шматочків тріснутої плоті. Липке відчуття крові, що вкриває моє тіло, неминуче.

Мені здається, що я руйнуюся.

І після того, що сталося з моїм батьком, я не думаю, що буду проти, якщо вони покінчать зі мною раз і назавжди.

Воїн Кігтя Грому знову піднімає батіг, зло посміхаючись. У той момент, коли він збирався вдарити мене, холодний голос прорізав кімнату.

«Стоп», — плавно каже Ліам, крокуючи до моєї камери підземелля.

Я ув'язнений у власному підземеллі в'язниці. Ніби моє приниження могло стати ще гіршим.

Воїн опускає батіг.

«Залиш нас», — наказує Ліам.

Воїн один раз схиляє голову, а потім залишає підземелля.

Зараз ми тільки двоє.

Я дивлюся на Ліама з лютою ненавистю. Це людина, яка вбила мого батька, і я збираюся змусити його заплатити за це.

"Що ти хочеш?" — кидаю я, дивлячись йому в очі.

«Боже, Амелія», — усміхається Ліам. — Ти виглядаєш жалюгідно.

«Я не можу бути таким жалюгідним, як ти», — відповіла я.

"Мм." Він знизує плечима, байдуже. Перш ніж я встигну сказати щось інше, він грубо хапає мене за підборіддя й крутить моєю головою з боку в бік.

«Я не можу перестати думати про тебе», — каже Ліам. Від когось іншого слова були б солодкими. Але він дивиться на мене, ніби я просто іграшка.

«Хай, ти...» я починаю відкушувати, але він затискає мені рота.

«Я не знаю, що це таке», — продовжує Ліам. «Твої очі. Твоя посмішка. Твоє обличчя. Мене все ще тягне до тебе. Я міг би позбавити тебе від усього цього болю, знаєш. Все, що для цього знадобилося б, щоб ти стала моєю коханкою. Це краще, ніж бути забитим до смерті в темниці, чи не так?»

Відраза проходить по моїй шкірі. «Я скоріше помру, ніж дозволю тобі трахнути мене», — кажу я йому розміреним голосом, гірким у всіх словах. «Я помщуся за те, що ти зробив моєму батькові та моїй зграї. Присягаюся».

Ліам піднімає брову, не вражений. Він відпускає мене і відступає. "Побачимо, скільки ви протримаєтеся. СТРАЖНИК!"

Останній крик застав мене зненацька, і я здригнувся, коли пара воїнів вбігла до кімнати, вітаючи свого Альфу.

«Дай їй це випити», — наказує Ліам, беручи зі столу маленький флакон.

Рідина всередині фіолетова і мерехтлива. Мій живіт згортається.

Wolfsbane.

Один із воїнів бере флакон і відкриває пробку, наповнюючи повітря їдким запахом смерті. Другий хапає мене за голову, намагаючись розтиснути щелепу, але я тримаю її зімкнутою. Він глузує і затискає мені носа.

Спочатку я не дуже розумію, що він намагається зробити, але через п’ятнадцять секунд я це розумію. Мої легені відчайдушно прагнуть повітря. Мої очі починають сльозитися. Я намагаюся затримати дихання так довго, як тільки можу, але зрештою мій рот відкривається, втягуючи величезний, важкий вдих.

І ось тоді воїн виливає мені в рот вовчу губу.

Я задихаюся, кашляю і здригаюся, коли пекучий, неминучий, надзвичайно нестерпний біль заповнює моє тіло. Я знову і знову плюю, намагаючись зняти вовчу лисицю з язика й губ, але це марно. Я марно мнуся на своїх кайданах. Світ починає розпливатися і крутитися. У своєму ошелешеному від болю я чую, як Ліам сміється, коли він щасливо виходить із моєї камери.

Потроху я відчуваю, як мій зв’язок із моїм вовком починає слабшати.

Я катаюся по землі вперед-назад, обливаючись потом і тремтячи від нещастя. Я не знаю, скільки часу пройде, перш ніж я почую ще один крок на високих підборах, цього разу.

Софія крокує до моєї камери.

Вона виглядає такою здоровою, що я ненавиджу її за це. Вона присідає переді мною, довго розглядаючи мене.

— Я не розумію, — тихо каже Софія.

"Що?" Я задихаюся.

«Що він бачить у вас», — відповідає вона, підводячись. «Як він міг усе ще хотіти трахнути тебе після всього. Я чув, як він з тобою розмовляє, знаєш. Він не хоче тебе. Не дуже».

«Я не...» Я намагаюся говорити, але мої губи пересохлі й закривавлені, і все, що я відчуваю, це біль. — Не розумію.

Софія дивиться на мене з презирством. Я знаю, що вона мене ревнує — вона дивилася на мене зверхньо з дитинства. І все-таки страшно бачити її такою зараз. Яким би жалюгідним я зараз не здавався, приниженим і розореним, цього їй все одно мало.

— Наступного тижня ми одружуємося, — недбало каже Софія, жорстоко посміхаючись. «Ліам і я. Тобі ніколи не вдасться розлучити нас. І ти знаєш, що я з тобою зроблю?»

Вона стишує голос до шепоту, дозволяючи словам вислизати з її губ.

— Я зроблю тебе державною служницею.

Громадська служниця.

У мене холоне кров. Я знаю, що це означає.

«Громадська покоївка» — це ввічливий спосіб сказати.

Софія збирається зробити з мене повію зграї, і кожен перевертень у зграї може робити зі мною все, що забажає.