Розділ 167 Сто шістдесят сьомий

Лучіанна повернула погляд до жінки на портреті, і їй стало важко на серці через те, що з нею сталося. Ксандар обійняв руками живіт Люсіанни й прошепотів: «Очі Розалі бузкові, як і у всіх нас у людській формі. Але колір її очей, намальований тут, — колір її тварини. Вони були сині, як сапфіри… як у твоєї тварини, серденько».

Очі Лучіанни розширилися від усвідомлення. Її тіло різко підвелося, вона обернулася й запитала: «Чи були інші лікани, такі як вона? Ті, у кого тварини з очима не бузкові?»

Ксандар заправив їй волосся за вухо, коли сказав: «Я не знаю, Люсі». Вони ще мить дивилися на портрет, перш ніж Ксандар сказав: «Ходять також чутки, що це погане зображення того, як вона виглядала. Дехто стверджує, що її колір волосся виглядав каштановим лише на сонці, а насправді він був чорним більшу частину часу. Ті крапки на її обличчі цілком могли бути слабкими висипаннями від занадто частого плачу. Вони не веснянки. Вона багато плакала про себе після перших двох відмов. Деякі кажуть, що висип посвітлішав, коли вона зустрілася з Рейганом, але ніхто цього не знає напевно».